Останнім часом я міняюсь.
Зараз я наче метелик після того, як він був гусінню (а може гусінь до того, як стати метеликом).
Дивно, але коли я дивлюсь у дзеркало, я вже не бачу там себе. Себе колишнього. Це вже хтось інший, візуально схожий на мене. І все.
У дзеркалах вже ніколи мені не будуть появлятись на очі наївні, прагматичні, педантичні та нудні постаті. Хоча, може й будуть, та я їх не побачу. Ніколи.
Останнім часом я міняюсь. Перестаю себе впізнавати. А чому я повинен себе впізнавати, коли інші мене не впізнають (чи не пам’ятають)?
Вони бачать мене щодня, дивляться у мою сторону, але на цьому все й закінчується. Вони не підходять до мене, нічого не запитують, як це було раніше, просто дивляться на мене.
А може це не я?
Дехто з них мене взагалі не зауважує. Може проблема не в них, а в мені? Можливо, я починаю зникати з їхньої свідомості? А може навпаки: я настільки в’ївся у їхню свідомість, що став для них чимось буденним, банальним, не вартим уваги, нецікавим, лишнім, непотрібним?..
Може…
Я хочу… вмерти. Вмерти. Вмерти. Вмер ти. В м е р т и. В м е р т и.
Не виходить. Нудно. Вже перепробував кілька способів… у себе в голові… нічого… не виходить… вмерти.
В думках я пробував
[спроба перша]
зіскочити з багатоповерхового будинку. Ноги трусяться перед самим кінцем. Важко відірвати погляд від того, що ти бачиш там, унизу. Ноги теж важко відірвати. Вони терпнуть від страху. Мурашки по тілу. Страшно. Страшно зрушити з місця. Страшно стояти на місці. Страшно уявити себе після цього. Страшно. Коли вже не чуєш ніг, можна спробувати. Невдача. Вони не рухаються. Все ще бояться. Як і я. Закриваю очі. Не дуже помагає. Навіть із заплющеними очима все ще бачу. Бачу те, що бачив до того. Довкола метушня. Там, внизу нікому так не страшно, як мені. І я скоро теж буду внизу. Я чую, що ноги вже не торкаються поверхні даху. Вітер куйовдить мені волосся. Світ живих обіймає мене на прощання. Лагідні обійми вітерцю тривають недовго. Я розумію, що покидаю цей світ, бо ноги більше не напружуються, вітер не обдуває лице і я не можу відкрити очей. Хоч би як цього не хотів. Я запам’ятовую цей світ у своєму останньому злеті. Так, у злеті, а не в падінні. В іншому житті я обов’язково буду якимось птахом.
[спроба друга]
порізати собі вени у ванні з теплою водою. Під водою не так сильно болить рука в тому місці, де щойно пройшовся лезом бритви. Вода трохи уповільнює потік крові, що прагне вирватись назовні. І її вже не спинити. Переживаєш якесь дивне відчуття. Здається, ніби щось виходить із тебе, покидає по частинах, порціями. Це водночас так приємно і ніжно. Ванна розслабляє. Відвертає увагу від чогось іншого. Проходить кілька хвилин, а я все ще чекаю. За вікном бачу сонце, яке вже сідає за обрій. Воно таке ж червоне, як і кров. На мить відвівши від нього очі, я дивлюсь на воду у ванні. Вона незвично багрового кольору. Але не від сонця. Я втомився. Хочеться поспати. Мені темніє в очах і я їх заплющую. Повіки самі просяться торкнутись одна одної. Так значно легше. Зна-а-ач-но ле-е-ег-ше-е… Повільно занурившись під воду, з мене виходить повітря у формі бульбашок. З останнім сплеском бульбашки мене покидає життя.
[спроба третя]
повіситись. Найдовше – це шукати потрібний матеріал для роботи. Перекидаючи у шафі та у шухлядах серванту речі, нарешті я натрапляю на мамин ремінець до спідниці. Тонкий і міцний. Те, що треба. Я беру табурет із кухні і ставлю прямісінько під світильником у вітальній. Ще з хвилину вовтужуся, зав’язуючи міцного вузла. Я дуже стараюсь, бо знаю: якщо він буде ненадійним, то спроб скоєння суїциду може бути кілька. У мене це має бути з першого разу. Все, готово. Тепер я забираюсь на чотириногого і закидаю через світильник ремінь. Ось така імпровізована шибениця. Стає смішно. Я злажу з табурета і дивлюсь на свій ешафот. Виглядає справді кумедно. Я сміюся. Ну, все. Досить. Я знову стаю на табурет. Повільно ввібравши у свої груди повітря, я швидко його видихаю назад. У голові починають роїтися думки. Мене переповнюють сумніви. Я беру зашморг в руки. Вони злегка трясуться. Закріплюю його на шиї. Із чола невпинно котяться горошини холодного поту. Головне довго не вагатись, бо не зможу. Я розхитую під собою опору. Опору свого життя. Похитнувшись, вона падає з гуркотом на підлогу. Я зависаю. Починає страшно боліти у горлі. Очі так і хочуть вискочити з орбіт. Біль проймає усе тіло, яке корчиться в конвульсіях. Швидше б усе скінчилося! Ще мить. Ще мить і серце не щемить.
[спроба четверта]
отруїтися. Для цього мені знадобиться 9%-ий розчин оцтової кислоти (нічого іншого підхожого в мене не було). Тут-то й починається гра на швидкість, але змагатися доводиться не з ким-небудь, а з Власним Життям. Чим більше вип’ю рідини за мінімальний час, тим більше у мене шансів одержати перемогу. Все дуже просто. Я йду на кухню. Знаходжу пляшку з потрібною рідиною. Переводжу подих, щоб запах оцту не врізався у мій ніс. І перехиляю її. Гра почалась. Великими ковтками п’ю нестерпно пекучий трунок. Весь рот затерпає від його дії. Нутрощі горять. Я вже допив майже все. Майже все. Все… Я звалююся з ніг і падаю на підлогу. Ще деякий час качаюсь по ній, відчуваючи суцільний дискомфорт у собі. Мій суперник стоїть поруч мене, та він не простягає свою руку, щоб допомогти мені підвестись. Гнівно дивиться у мою сторону. Звичайно, він же програв. Він злоститься, я ж щасливий. Перемога! Чорні круги перед очима літають не довго. Мить слави не вічна. Це всього лиш мить. Як і всі попередні. Не наступні.
[спроба п’ята]
вмерти внаслідок дії електричного струму. У цьому випадку без ванни з водою знову ж таки не обійтись. Щоправда, вода не обов’язково має бути теплою. Ніжитися в купелі доведеться не довго. Потрібно ще знайти якийсь побутовий електричний прилад. Набираючи у ванну води, я помічаю на пральній машині мамин фен для сушіння волосся. Ох і розсердиться ж вона на мене, дізнавшись, що я його зіпсував! Нічого, мене тоді вже не буде. Добре, що я не почую її дорікань на свою адресу. Мені вперше не доведеться вислуховувати оті її “бла-бла-бла”. Ну що ж, почнемо. Я засовую штепсель від фена в розетку. Потім сам залажу в ванну. Ух, яка вода холоднюча! Мене починає трусити. Ні-ні, ще тільки від холоду. Щоб довго не мерзнути, я вмикаю фен. Грітись я не збираюсь. Повільно розтискаю пальці на своїй лівиці. Останнє, що я бачу, – це феєрверк. Багато гарних блискотів і вогників. Шум, схожий на вибухи петард. Дим, як після піротехніки. Краса! Тіпати моїм колишнім тілом перестало десь через чотири-п’ять секунд. Вистава закінчилась. Завіса опустилася. Признатись, це тривало довше, ніж я сподівався. Зате видовище було вартим уваги.
[спроба шоста]
утопитися. Треба ж колись використовувати речі за їхнім прямим призначенням. Так, зараз я маю на увазі ванну. Чесно кажучи, я уявляв собі, як тонув би в якомусь озері з тягарем на шиї. Але в такому випадку мені знадобились би безлюдне озеро, надійна мотузка і врешті-решт який-небудь тягар, який довелося б ще й тягати з собою. Ця ідея мені одразу ж не сподобалась. Незручно. А тут стукнуло в голову наковтатися снодійного і прилягти спочити у ванну. Для надійності я проковтнув добрячу жменю пігулок. Може ще й від передозування пощастить умерти. Оце був би фурор! Я звів би рахунки з життям, як Гітлер – подвійним самогубством. На сон почало прихиляти майже одразу. Я кілька разів позіхнув. Останнє, що мені наснилося, це те, що я іще досі живий. Та я знав напевно – це був сон, бо сни завжди брешуть. До того ж, засинаючи, я знав, що вже не проснуся. Хіба що вві сні.
[спроба сьома]
скочити під їдучий поїзд. Це теж не так легко, як може видатися на перший погляд. Потрібно знайти таку ділянку залізниці, де потяг набирає досить пристойну швидкість. І час. Потрібен ще час. Звідки мені знати розклад руху поїздів? Доведеться ще трохи почекати на свою смерть. Вона от-от має приїхати. Чекаю півгодини. Їде. Я готуюся. Невимушено прогулююся вздовж колії, щоб не викликати підозри. Наближається. Наближається кінець. Мій кінець – початок потяга. Від мене до нього залишається якихось десять метрів. Я не зіваю. Швидко припадаю до землі, кладу голову на рейку. Вона (голова) мені вже не знадобиться. Протяжний гудок і стукіт коліс глушать не лише мене. Вся округа сповіщена про прибуття мого поїзда. Рейс, на який не можна спізнюватись. Я встиг! Зненацька звук обривається. Далі все, як у німому кіно. Понівечене тільце опиняється на обочині. Дивна неординарна поза. Голова дивиться на частину свого тіло з незвичайно великої відстані. Гуркіт змінюється на скрип гальм. Їх мені не чути.
[тут іще мала б бути восьма, дев’ята, десята і кілька надцятих спроб, та я вирішив їх упустити, оскільки вони не такі суттєві, як попередні сім; але щоб не розчарувати читача, я все ж таки подам нижче коротенький виклад про них]
зробити собі укол шприцом, наповненим ацетоном чи повітрям (цікаво, які враження отримуєш від цього),
застрелитися (потрібно ще десь дістати вогнепальну зброю),
встромити собі ножа у серце чи з розгону ввігнати викрутку в око (не для слабонервних),
спалити себе (пече),
облитися сірчаною кислотою (без коментарів),
наковтатися голок або булавок (хто хоче спробувати? Смачного!),
зайти в клітку до голодного тигра (гайда в зоопарк!),
знайти винищувача вампірів, переконати його, що ти вампір (і надіятись, що в серце осиковим кілком він поцілить з першого разу),
під час грози ходити по дворі з лопатою, чекаючи удару блискавки (прирівнюється до очікування природної смерті),
заразитися ВІЛом і померти від СНІДу (порівняно із попереднім варіантом статистика на твоєму боці),
померти від куріння (надія вмирає останньою),
сказати мусульманину-фанатику образу в сторону Аллаха чи пророка Магомета (щоправда, крім тебе від вибуху ще загинуть всі, хто буде на той час перебувати в кафе),
взяти участь в родео (ти маєш не сподобатися бику),
закритися в гаражі та завести двигун автомобіля (не забудь заправити повний бак!),
переспати з дружиною мисливця (головне, щоб її чоловік не був грузином за національністю),
замовити себе (дорого),
купити піраній (і поплавати разом із ними на вихідних),
підірвати себе (петарди для цього не годяться)…
Мені так і не припав до смаку жоден із вищенаведених варіантів скоєння суїциду. Вони занадто банальні. Хто ж так умирає? Ну, хіба що люди без фантазії або просто якісь йолопи.
Та годі про них. Зараз мова йде про мене. Про моє майбутнє чи його відсутність. І про його сутність.
Скільки всього можна було б зробити замість того, щоб накладати на себе руки. А боятись за те, що я чогось іще не встигну зробити, нема чого. Я взагалі нічого не встиг би зробити, бо лежав би зараз у якомусь темному і до біса тісному місці.
Отже, я нічогісінько не втрачаю. Потенційно я навіть у виграші. Кожну секунду мого подальшого життя я буду у виграші.
P.S.
Є безліч способів позбутися свого життя. Але вони не варті й думки про них. Так, жити важко, зате цікавіше, ніж не жити. Бо жити – це мистецтво, майстром якого стаєш тоді, коли твориш шедевр – інше життя.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}