На полотні охайними мазками було висічено руїни триповерхового будинку.
– Чия робота? – начебто знічев’я поцікавився я, відстовбурчивши свого вказівного у напрямку картини.
– Сам поглянь, – почав інтригувати мене Сар, що було йому аж ніяк не властиво.
Він ніколи не водив людей зиґзаґами. Не тому, що не хотів, радше через те, що не вмів.
– Он там, унизу, – все наполягав він.
Упритиск наблизившись до твору мистецтва, я зняв окуляри, аби роздивитися, чий же підпис там стоїть (чи то пак, лежить). У правому нижньому кутку семеро чітких літер утворювали надто гучне ім’я, аби насмілюватися вимовляти його вголос. Стеля будівлі просто б не видержала. Зрештою, як і на полотні.
Я подумки прочитав: «A. Hitler».
Мені спітніли долоні.
– Не фальшивка? – питаюсь. Це перше, що спало мені на думку.
Літери магнітом притягували мій погляд до себе. Фарба і контури ліній гіпнотизували, п’янили мене. Я ледве витримував. Ні, не так. Я був не в собі. О!
– Ну… – Сар крутнув перед собою пальцями, підбираючи потрібні йому слова. – Подарунок одного заможного друга. Але не настільки заможного, щоби дарувати оригінал. Не думаю, що він віз би сюди, та ще й з таким ризиком для себе, справжню роботу Гітлера. Не берусь висловлювати свої догади уголос і про те, чи міг би він дістати її узагалі. Швидше за все, що це фальшивка.
– Проте непогана, – зауважив я.
– Так вважаєш? – прищурив він одне око.
– Авжеж, я так думаю. Чого б я мав тобі брехати? – підвищеним тоном залементував я на нього.
– Чому брехати?.. Недомовляти.
Я спрямував було на нього свій погляд, повен докорів та невдоволення, та він умудрився саме в цей момент відвернутися вбік.
– Слухай…
– Вона не продається, – відрубав він мене на півслові.
– Я ж навіть не договорив. Звідки тобі втямки…
– І так відомо, що у тебе на гадці.
– Ти даси хоч договорити?
– Та кажи вже…
– Десять зараз і стільки ж після експертизи.
– Видається, що я неясно висловився… – Він заложив перед собою руки, утворивши плетеницю. Ознака того, що Сар сердиться по-справжньому.
– Усе було в міру ясно та чітко, – преспокійнесенько мовлю, тоді як вогонь люті поїдав моє нутро.
– То до чого уся ця розмова?
– А до того, що ти багато втрачаєш.
– Я нічого не втрачаю. – Сар глянув на картину, потім знову на мене. – Я й не можу нічого втратити, – стенув він плечима. – Хе…
– Воно-то так, – почав я водити словесні хороводи. – Але тільки на перший погляд так здається… Насправді ж…
– Не хочу затягувати цю безглузду й пусту розмову… Паршива сьогодні погода, еге ж?
– Добре. Даю двадцять. Одразу.
– Про що мова? – не поступається він.
– Тридцять…
– Мені стає нудно, – напоказ позіхає, скупиндра.
– Сорок готівкою. Половину тепер, решту – після експертизи.
– Та здалась тобі та експертиза?
– Інакше не можу.
– Та все ти можеш, – відмахується рукою. – Просто картина тобі не настільки потрібна, щоб давати за неї такі гроші. Та й хіба це гроші, для тебе?
– Для мене чи для кого іншого гроші є і залишатимуться грошима…
– Припиняй демагогію. Хочеш купити – давай гроші негайно і безапеляційно, ні – то ні.
Серйозний вираз на його обличчі – погана прикмета конструктивних переговорів.
Доведеться здатися або піти ва-банк. Хай йому грець!
– Так не робиться, Сар. Ти ж знаєш.
– Я багато чого знаю.
– Ну послухай…
– Я вже вдосталь тебе наслухався. Або ти негайно даєш мені сорок тисяч євро готівкою і забираєш собі полотно, або забираєшся геть і не морочиш мені дупи!
Його очі паленіли. Щоки зачервонілися та роздулися, як міхи, а з рота пирснула слина.
Я вийняв із кишені гаманця. Відрахував йому рівно сорок купюр.
Усе, що мав.
На його противній мармизі розтягнулася до країв, наскільки могла, посмішка.
Сар став перелічувати.
– Чорт би тебе вхопив, Сар! Ти що мені не довіряєш?
– У наш час нікому не можна вірити, – мовив він, а потім пошепки докинув:
– Навіть самому собі.
У нього, либонь, дах поїхав. Городить несусвітні речі.
– А я собі довіряю.
– Двадцять сім… Не варто, повір мені. Двадцять вісім… Не варто.
– Знайди, у що б я міг загорнути полотно. Не понесу ж я його за пазухою.
– Правильно. За пазухою ти його не понесеш, бо там у тебе камінь.
– Що? – не знаю, чи це мені вчулося, чи може він щось не те каже. – Що там у мене?
– Всі, – він дорахував до останньої банкноти. – Тобі вже час. Бувай.
Я хотів був ще раз спитатися за обгортку, та побачивши, що він явно не в собі, вхопив картину і шурнув з хати.
– Я ще зайду на днях.
– Ага, добре… – і Сар зачинив прямісінько у мене перед носом свої важезні броньовані двері.
* * *
– Експертиза засвідчила, що картина… – я відломив зубами краєчок бісквітного печива, крихти посипалися на блюдце з-під кавової філіжанки і на мій твідовий піджак, – …що картина несправжня.
– Я знаю, – Сар і собі відсьорбнув кави. – Що ти з нею зробив?
– Почепив у вітальні. Там найбільше пасує, – при цьому Сар схвально закивав головою. – А як ти потратив гроші?
– А ніби ти не знаєш. Що я міг собі за них купити? Вони ж виявилися фальшивими.
Я не став оправдовуватися. Зрештою, він і не звинувачував мене у чомусь.
– То ти знайшов їм застосування, чи ні? – питаюсь.
– Розплатився за картину, яку взяв був у борг.
– Вистачило?
– З гаком. На решту купив чудову роботу Малевича. Мм-м… – одразу й не зрозумієш, смакує він каву чи розхвалює картину. – Не хочеш поглянути?
– Залюбки. І…
– Так? – Сар поспіхом відставив свою чашку вбік. Машинально почав розминати пальці однієї руки, послуговуючись пальцями іншої.
– Сар, – я розчаровано зітхнув, – більше так не роби. Я можу образитися. Направду кажу.
– Про що ти, друже? Забудь.
– Сар… – замахав я на нього вказівним пальцем.
– Добре вже, добре. Але й ти теж.