Користувацька панель

Вітаю Вас, Гість!

Логін:
Пароль:

Створення сайтів

Збірки

Non Person [6]
збірка новел та оповідань, присвячених людині: її невмирущим почуттям і відчуттям смерти та любови

Тематика творів

Альтерна4тивo

Депреснятина

Ерос vs. Танатос

Лірика

Полуниця з вершками

Love Sick

Fill of Sophia

Пошук

Пошарудіть сторінками у пошуках потрібного Вам слова або навчіться читати поміж рядків...

Титулка » Твори » Проза » Non Person

Полотно Гітлера




   На полотні охайними мазками було висічено руїни триповерхового будинку.
   – Чия робота? – начебто знічев’я поцікавився я, відстовбурчивши свого вказівного у напрямку картини.
   – Сам поглянь, – почав інтригувати мене Сар, що було йому аж ніяк не властиво.
   Він ніколи не водив людей зиґзаґами. Не тому, що не хотів, радше через те, що не вмів.
   – Он там, унизу, – все наполягав він.
   Упритиск наблизившись до твору мистецтва, я зняв окуляри, аби роздивитися, чий же підпис там стоїть (чи то пак, лежить). У правому нижньому кутку семеро чітких літер утворювали надто гучне ім’я, аби насмілюватися вимовляти його вголос. Стеля будівлі просто б не видержала. Зрештою, як і на полотні.
   Я подумки прочитав: «A. Hitler».
   Мені спітніли долоні.
   – Не фальшивка? – питаюсь. Це перше, що спало мені на думку.
   Літери магнітом притягували мій погляд до себе. Фарба і контури ліній гіпнотизували, п’янили мене. Я ледве витримував. Ні, не так. Я був не в собі. О!
   – Ну… – Сар крутнув перед собою пальцями, підбираючи потрібні йому слова. – Подарунок одного заможного друга. Але не настільки заможного, щоби дарувати оригінал. Не думаю, що він віз би сюди, та ще й з таким ризиком для себе, справжню роботу Гітлера. Не берусь висловлювати свої догади уголос і про те, чи міг би він дістати її узагалі. Швидше за все, що це фальшивка.
   – Проте непогана, – зауважив я.
   – Так вважаєш? – прищурив він одне око.
   – Авжеж, я так думаю. Чого б я мав тобі брехати? – підвищеним тоном залементував я на нього.
   – Чому брехати?.. Недомовляти.
   Я спрямував було на нього свій погляд, повен докорів та невдоволення, та він умудрився саме в цей момент відвернутися вбік.
   – Слухай…
   – Вона не продається, – відрубав він мене на півслові.
   – Я ж навіть не договорив. Звідки тобі втямки…
   – І так відомо, що у тебе на гадці.
   – Ти даси хоч договорити?
   – Та кажи вже…
   – Десять зараз і стільки ж після експертизи.
   – Видається, що я неясно висловився… – Він заложив перед собою руки, утворивши плетеницю. Ознака того, що Сар сердиться по-справжньому.
   – Усе було в міру ясно та чітко, – преспокійнесенько мовлю, тоді як вогонь люті поїдав моє нутро.
   – То до чого уся ця розмова?
   – А до того, що ти багато втрачаєш.
   – Я нічого не втрачаю. – Сар глянув на картину, потім знову на мене. – Я й не можу нічого втратити, – стенув він плечима. – Хе…
   – Воно-то так, – почав я водити словесні хороводи. – Але тільки на перший погляд так здається… Насправді ж…
   – Не хочу затягувати цю безглузду й пусту розмову… Паршива сьогодні погода, еге ж?
   – Добре. Даю двадцять. Одразу.
   – Про що мова? – не поступається він.
   – Тридцять…
   – Мені стає нудно, – напоказ позіхає, скупиндра.
   – Сорок готівкою. Половину тепер, решту – після експертизи.
   – Та здалась тобі та експертиза?
   – Інакше не можу.
   – Та все ти можеш, – відмахується рукою. – Просто картина тобі не настільки потрібна, щоб давати за неї такі гроші. Та й хіба це гроші, для тебе?
   – Для мене чи для кого іншого гроші є і залишатимуться грошима…
   – Припиняй демагогію. Хочеш купити – давай гроші негайно і безапеляційно, ні – то ні.
   Серйозний вираз на його обличчі – погана прикмета конструктивних переговорів.
   Доведеться здатися або піти ва-банк. Хай йому грець!
   – Так не робиться, Сар. Ти ж знаєш.
   – Я багато чого знаю.
   – Ну послухай…
   – Я вже вдосталь тебе наслухався. Або ти негайно даєш мені сорок тисяч євро готівкою і забираєш собі полотно, або забираєшся геть і не морочиш мені дупи!
   Його очі паленіли. Щоки зачервонілися та роздулися, як міхи, а з рота пирснула слина.
   Я вийняв із кишені гаманця. Відрахував йому рівно сорок купюр.
   Усе, що мав.
   На його противній мармизі розтягнулася до країв, наскільки могла, посмішка.
   Сар став перелічувати.
   – Чорт би тебе вхопив, Сар! Ти що мені не довіряєш?
   – У наш час нікому не можна вірити, – мовив він, а потім пошепки докинув:
   – Навіть самому собі.
   У нього, либонь, дах поїхав. Городить несусвітні речі.
   – А я собі довіряю.
   – Двадцять сім… Не варто, повір мені. Двадцять вісім… Не варто.
   – Знайди, у що б я міг загорнути полотно. Не понесу ж я його за пазухою.
   – Правильно. За пазухою ти його не понесеш, бо там у тебе камінь.
   – Що? – не знаю, чи це мені вчулося, чи може він щось не те каже. – Що там у мене?
   – Всі, – він дорахував до останньої банкноти. – Тобі вже час. Бувай.
   Я хотів був ще раз спитатися за обгортку, та побачивши, що він явно не в собі, вхопив картину і шурнув з хати.
   – Я ще зайду на днях.
   – Ага, добре… – і Сар зачинив прямісінько у мене перед носом свої важезні броньовані двері.

* * *

   – Експертиза засвідчила, що картина… – я відломив зубами краєчок бісквітного печива, крихти посипалися на блюдце з-під кавової філіжанки і на мій твідовий піджак, – …що картина несправжня.
   – Я знаю, – Сар і собі відсьорбнув кави. – Що ти з нею зробив?
   – Почепив у вітальні. Там найбільше пасує, – при цьому Сар схвально закивав головою. – А як ти потратив гроші?
   – А ніби ти не знаєш. Що я міг собі за них купити? Вони ж виявилися фальшивими.
   Я не став оправдовуватися. Зрештою, він і не звинувачував мене у чомусь.
   – То ти знайшов їм застосування, чи ні? – питаюсь.
   – Розплатився за картину, яку взяв був у борг.
   – Вистачило?
   – З гаком. На решту купив чудову роботу Малевича. Мм-м… – одразу й не зрозумієш, смакує він каву чи розхвалює картину. – Не хочеш поглянути?
   – Залюбки. І…
   – Так? – Сар поспіхом відставив свою чашку вбік. Машинально почав розминати пальці однієї руки, послуговуючись пальцями іншої.
   – Сар, – я розчаровано зітхнув, – більше так не роби. Я можу образитися. Направду кажу.
   – Про що ти, друже? Забудь.
   – Сар… – замахав я на нього вказівним пальцем.
   – Добре вже, добре. Але й ти теж.

Збірка: Non Person | Дата написання: 10.12.2007
Переглядів: 2048 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 4.5/4

Залиште Свій коментар.
Ваша думка має значення!
Всього коментарів: 2
16.10.2008 Спам
1. Oksana (sky_flame)
Я нічого не втрачаю. – Сар глянув на картину, потім знову на мене. – Я й не можу нічого втратити, – стенув він плечима. – Хе…

– Усе було в міру ясно та чітко,

Просто картина тобі не настільки потрібна, щоб давати за неї такі гроші.

– У наш час нікому не можна вірити, – мовив він, а потім пошепки докинув:
– Навіть самому собі.

– А я собі довіряю.

Я хотів був ще раз спитатися за обгортку, та ....


09.02.2009 Спам
2. Oлександр (ZB)
smile

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]



Українська Банерна Мережа

[Vox.com.ua] Портал українця Яндекс.Метрика