Ти знаєш, що бувають в мене такі миті,
Коли і дні, і ночі начебто розмиті,
Усе довкола валиться із рук,
А серце сповнене незвичних мук?

Ні. Ти не знаєш. Зовсім не знаєш.
Своїх клопотів достатньо маєш.
А я сиджу собі і плачу.
Крізь призму сліз цей світ я бачу.

Важко бути у куті,
Мабуть, так, як в темноті
Бродити пустелею ніким незнаною,
Почуватися людиною незваною.

Бути загубленим, забутим, стертим,
Не божественним, а звичайним смертним –
Це все нелегко… Може,
Мені хтось допоможе?

Цього, зізнаюся, не знаю,
Але надію тверду маю,
Що хоч і мокрим, та все ж вилізу з води
Й припиню гонку шляхом вічної біди.