Чорний піар давно визнано найкращою рекламою. Зірки шоу-бізу мріють потрапити до списку «найгірше одягнених знаменитостей», американські актори – отримати премію «Золота малина», російські співаки – «Срібну калошу»... Чим письменники не люди? Виявляється, у світі існує далеко не одна нагорода в галузі літератури за сумнівні тексти, назви й сюжети книжок...
Секс-крекс-пекс
Премію за найгіршу сексуальну сцену в белетристиці започаткував англійський журнал «Літерарі рев’ю» 1993-го року. Її мета – «привернути увагу до грубого, багатослівного й неестетичного опису статевого акту в сучасній літературі». Так, 1995-го року пальму першості здобув письменник Філіп Гук за еротичну сцену в романі «Решітка для грилю». Тільки вчитайтеся, і ви пройметеся повагою до творців премії: «Його прилад астрономічної довжини виглядав напруженим і дуже занепокоєним, йому належало виконати дуже витончене й водночас таємниче й темне завдання…» – лишається тільки уявити, як довго реготали члени журі, адже переможця було обрано одностайно. До «визначного» списку свого часу потрапляли Пауло Коельо з доробком «Одинадцять хвилин», Алан Паркер і навіть Джон Апдайк.
А торік перемогу здобула Рейчел Джонсон, рідна сестра мера Лондона. Героїня її роману «Пекельне графство» під час статевого акту видає «неймовірний тваринний звук», охоплена «вагнерівським крещендо», який до того ж іще «наростав». Заслужену винагороду – гіпсову стопу (погодьтеся, цікавий символ на позначення сексу!) і пляшку шампанського – Рейчел отримала із рук співака Стінґа, постійного ведучого церемонії. За іронією долі, два роки тому він удостоївся аналогічної честі – очолив список авторів найгірших текстів пісень за версією американського таблоїду «Блендер».
Як ви книжку «обізвете», так вона вам і окупиться
«Якщо ви хочете ясності в стосунках, почніть із власних ніг», – так називається книжка, що перемогла торік у конкурсі «Діаграма», журі якого визначає найкурйознішу книжкову назву. Серед інших домінантів трапляються справжні «перлини»: «Як захистити коня від бомби», «Як жити зі скаженими сідницями», «Відомі моменти з історії бетону», «Будяки в мінливому світі», «Населення й інші проблеми», «Як оминути великі кораблі», «Версаль: погляд зі Швеції», «Задоволення від сексу: кишенькове видання» тощо. Конкурс має тридцятирічну історію, вперше його було влаштовано видавцями журналу «Букселлер» у 1978-му році на книжковому ярмаркові у Франкфурті. Таким чином організатори намагалися розважити учасників заходу. «Розвага» припала до смаку англійцям, а згодом прижилася у вигляді щорічної премії «Діаграма».
Її піонером вважається праця «Записки другої міжнародної конференції із проблеми голих мишей». Найбільш безглуздою назвою за увесь час існування премії було визнано доробок «Грецькі сільські листоноші та їхні номери для погашення марок», виданий еллінською філателістичною спілкою Великобританії. І знову ж таки досвід «Діаграми» підтверджує справедливість тези про сприятливий вплив чорного піару. Адже попри те, що ця відзнака, м’яко кажучи, для невдах, не один автор і видавець був би щасливий її отримати, бо перемога в конкурсі відчутно впливає на… продажі! Так, попит на «Листонош» зріс рівно у десять разів: за тиждень до оголошення короткого списку премії було продано тільки один примірник книги, а після його оголошення – цілих десять!
До слова, нещодавно почалося голосування за переможця «Діаграми»-2008, і серед домінантів трапилися просто-таки чудові екземпляри: «Бабуїнова метафізика», «Товста кишка: приватні професійні консультації», «Велике решето і його застосування», «Перспективи 60-міліграмових пакунків для сиру на 2009-2014 роки» тощо. Отож, вигадливість у називанні, як бачимо, з роками в авторів не зменшується!
Спаплюжене ім’я Булвера-Літтона
Англійський письменник XIX ст. Едвард Джордж Ерл Булвер-Літтон був справжнім франтом і «митцем», сказати б, на всі руки: писав прозу, поезію, драматургію із таким відвертим несмаком, що критики просто розводили руками й навіть не бралися рецензувати його графоманські опуси. За життя попсуй-літератор встиг видати сім романів, три п’єси й одну збірку віршів. Вершиною графоманства Літтона вважають роман, оприлюднений 1830-го року, за назвою «Пол Кліффорд», що починався зі слів: «Стояла темна ніч, й штормило». Не дивно, що премія у розмірі 250 доларів, яку присуджують за «найбільш жахливу писанину» англійською мовою, носить ім’я цього письменника.
Торік члени журі довго сперечалися, кому віддати першість: програмістові з компанії Майкрософт Денові Мак-Кею, який спромігся порівняти жіночі груди з «маленькими рифленими ковпачками на подвійному карбюраторі», чи письменникові-початківцю Кенові Акліну, чий твір приголомшив шановне панство великою кількістю недолугих епітетів і вражаючих порівнянь. Зокрема, автор написав, що Індія «висить, немов мокра губка на білизняній мотузці Азії». Шкода мокру губку, та все ж першість було віддано Мак-Кею.
Нобелю – нобелеве, а шнобелю – шнобелеве
Цю премію називають по-різному – «Ig Nobel Prizes», «Антинобель», «Шнобелівка» чи «Іґнобелівка», а присуджують за відкриття, що вразили світ розмахом… безглуздості. Уперше Іґнобелівку вручили 1991-го року за відкриття, «які не можуть або не повинні бути відтворені», і з того часу її щорічно дають у Швеції, традиційно – за тиждень до оголошення результатів справжньої Нобелівської премії. Номінації змінюються, але категорії «Фізика», «Хімія», «Біологія», «Медицина» і «Література» – постійні. У 2008-му літературну відзнаку отримав професор теорії менеджменту Девід Сімс, автор студії «Падлюка: наративне дослідження із досвіду обурення всередині організацій» – про те, яких саме співробітників ненавидять ув офісах їхні колеги. Найцінніша в цій студії, напевне, докторова класифікація «падлюк». Зрештою, дослідження інших учених-номінантів Іґнобелівки, здається, ще менш суспільно потрібні, ба навіть непристойні! От ви, приміром, знаєте, що солодка газована вода має протизаплідні якості? А варто було би знати. Анекдотичне зауваження «не до, не після – під час», як у випадку з чаєм (томатним соком тощо), – недоречне. Газовану воду слід використовувати набагато серйознішим способом, навіть згадувати не хочеться, як саме. А вчені всерйоз досліджують цей процес!
Цього року і в нас з’явилася власна «антипремія» – літакцентівська «Золота булька», яка спеціалізується на тих літературних опусах, що буцімто мають великі претензії, а за суттю – просто бульки. Першу «бульку» отримала Ірена Карпа зі своїм «Доблом і злом», і критики миттю зреагували адекватно: «Ось, мовляв, додали ще краплю піару й без того розпіареній Карпі!»
Що ж, чорний піар, як ми вже пересвідчилися на українському досвіді, – однаково найкращий із усіх можливих піарів. І книжку, що «зашарілася» від недолугої писанини не завжди вправних авторів, читачі візьмуть найперше – бодай із суто дослідницького чи – сказати б – «порівняльно-історичного» інтересу. От і перевіримо на «Жінці його мрії» Олеся Ульяненка, якій – заслужено чи незаслужено (важко перевірити: тираж-бо вилучено!) – зробили найчорніший на сьогодні в українському літературному світі піар, обізвавши цю книжку порнографічною. А зворотний ефект такого піару – тільки щораз дужче бажання й собі почитати ту «проскрибовану» книжку.
Автор: Іра Татаренко
|
