Рекомендація:
читати із заплющеними очима
Я прокинувся чи прийшов до тями? Не певен до кінця. Страшенний біль у голові не давав мені збагнути цього напевно. Боліли навіть думки. Було важко думати.
Стало холодно. Мене почало трусити. Я ніяк не міг утямити, де я і що зі мною сталося. Темрява була настільки густою, що аж в’їдалася в очі. Я не міг нічого розібрати.
Нарешті, збагнувши, що десь лежу, я зробив невдалу спробу піднятися.
Стукнувшись об щось головою, я скрикнув і повторив спробу, цього разу роблячи це набагато повільніше.
Дуже боліли ноги. Я обережно просувався кудись. Щось підказувало, що саме туди мені й треба лізти.
Несподівано мій шлях перервався і я звалився додолу. Було вогко. Я все ще нічого не бачив, тому намацував поперед себе простір. Я зрозумів, що зараз лежу на траві, встеленій не то росою, не то недавнім дощем. Обмацавши свій одяг, я впевнився, що він сухий.
Я нічого не розумів.
Несподівано в голові почалося слайд-шоу. Я почав бачити знайомі і не дуже фрагменти зі свого життя. Мені стало погано. Настільки погано, що я виблювався.
З того, що я щойно побачив, стало все зрозуміло. Я їхав у справах своїм автомобілем до колеги по роботі. Це радше мав бути неофіційний візит з шашликами та випивкою на природі. Почав накрапати дощик. На дорозі з’явився туман. В машині, крім мене, була моя дружина. Я завжди брав її з собою на подібні заходи. Ми з нею, як завше, сварилися через якісь дурнички-дрібнички. Я відволікся від керування і…
Я з жахом усвідомив, що вона й досі є десь тут, поруч. В агонії страху я почав її кликати. Та ніхто не озивався. Тільки серце давало мені про себе знати своїм стукотом у мою душу, яка схолола від самої тільки думки, що вона…
Я не хотів у це вірити, але мабуть це була правда.
Її не було. Ніде не було. Отже, це таки була правда. Але допоки я її не побачу, то не повірю. Смішно. Я ж нічогісінько не бачу.
Обходивши чималу ділянку, я так і не знайшов її. Я спотикався і падав, вставав і далі йшов, і шукав, і знову падав і вставав, і плакав, і шукав…
Я почав втрачати надію. У щоб то не було. Від немочі опускалися руки, а сльози не переставали текти рікою розпачу. Прилігши коло дерева, рукою я нащупав на землі якийсь предмет. Спершу подумав був, що це якийсь мотлох лишили по собі туристи. Я вже хотів пожбурити з усієї сили цей предмет, зібравши в собі всю злість, але не зробив цього. Я почав обмацувати його ще прискіпливіше, намагаючись зрозуміти, що ж це таке. І зрозумів. Це була її туфля, тільки без каблука. Я миттю скочив на ноги.
Вона була поблизу. Зовсім недалеко від того дерева. Непорушна і спокійна. Як ніколи. Такою я її застав. Хоч як я намагався привести її до тями, мої старання були марними, а надії примарними. Перевірити, чи вона ще дихає, боявся.
Я взяв її на руки. Та куди ж іти? Я зупинився, зрозумівши безнадійність становища, і почав плакати. Але тихо-тихо, щоб вона не почула. Насправді ж я хотів кричати. На все горло. На весь світ. Щоб мене всі почули, тільки б вона жила.
Знову почав крапати теплий дощик. Соромлячись, мої сльози сховалися в ньому. Я не відпускав її зі своїх обіймів. І ніколи б не відпустив… Вона ж така безпорадна, куди їй без мене! Не хотілося думати про погане, тільки згадувати про хороше. Я боявся забути бодай щось. Жадав лишити у своїй пам’яті абсолютно все. І залишити все, як було. Вона певно воліла б цього.
А щонеділі я відвідував би її і купував для неї улюблені червоні тюльпани. Щоразу на один менше, ніж колись.
* * *
Коли все стихло, я відчув чиюсь присутність. За звичкою я підвів голову, щоб подивитися, хто то. Звичайно ж, я нічого не побачив. Я був сліпий. В цьому я переконався вже вкотре. Сумнівів не було. Найдивніше те, що мені здавалося буцімто мене щось освітлює. Я подумав, що це світло від фари якогось проїжджаючого автомобіля. Настороживши вуха, почав прислухатись. Тиша. Нічого не їхало. Навіть листя на деревах не ворушилося. Усе начебто завмерло в очікуванні чогось. Дивне відчуття не покидало мене. Повітря згустилося.
– Тут хтось є? – запитав я у невідомості.
– А ти хотів би, щоб тут зараз хтось був? – пролунав голос Невідомості.
Це була ствердна відповідь питанням на питання.
– Хто т-ти??? – запинаючись від переляку спитав я незнайомця, зовсім не очікуючи, що почую від когось відповідь.
– А хто тобі потрібен понад усе?
– Допоможи! Виклич «швидку», – знервовано викрикнув я.
– Ти справді хочеш цього понад усе на світі?
Я не міг второпати, що він верзе. Як нормальна людина може дивитися на все те, що тут сталося, і спокійно запитувати, чого мені зараз найбільше треба?
– Ти що хворий? Чи теж нічого не бачиш? Виклич допомогу!
– Звичайно, я можу позвати когось на допомогу, але я сам тут заради цього. – Спокійно (мені навіть здалось, що занадто спокійно) відказав мені незнайомець.
– Ну то роби щось! – протилежним йому тоном відповів я, аж пирснув слиною. Мене бісило від його намагання допомогти мені.
– Я саме намагаюсь взнати, що. – Наголос на останнє слово змусив замислитися над цим. – Подумай добре. То чого ж ти хочеш?
Я задумався. Тут мав бути якийсь підступ. Я це відчував.
– А чого ти хочеш?
– Це залежатиме від того, що ти попросиш.
– Її, – блискавично мовивши, я кивнув головою на ту, що непорушно лежала у мене в обіймах. – Щоб вона жила. Я хочу, щоб вона жила! І більше нічого. Більше мені нічого не треба.
Люди часто хочуть те, чого вони ще не мали, чого вони ще не пізнали, і чого вони ніколи не матимуть і не пізнають. Я ж просив про найдорожче, що було в моєму житті, а про те, що ще могло би бути, я навіть не думав. Мені не хотілося зараз ні про що думати. Окрім неї.
Відповідь забарилася.
– Ти чуєш?
– Гаразд. Я допоможу тобі, – спантеличено промовив незнайомець, а після недовгої задуми продовжив:
– Але є умова. Дотримавшись її, ти одержиш своє. Я ж хочу, щоб ти допоміг мені. Все дуже просто. В світі має бути баланс, повинна існувати гармонія. У всьому. Бо такий вже світ. І ти допоможеш мені у цьому… То як? Ти погоджуєшся?
– Так, – коливаючись, все ж таки промовив я з упевненістю, хоча й не розумів його слів.
– Щоб ти переконався, що я тебе не обманюю, закрий очі і розплющ їх тільки тоді, коли я тобі скажу. Інакше наша домовленість буде розірвана.
– Я ж і так нічого не бачу!
Нічого не почувши у відповідь, мені стало зрозуміло, що більше він не скаже і слова. Я здихнув, ніжно-обережно поцілував її на прощання в тепер холодні, а колись такі палаючі, губи, і заплющив очі…
* * *
– Давай, давай! – почувся чийсь голос. – Та швидше! – Продовжував кричати на когось той самий грубий чоловічий голос.
– Він втратив багато крові, – появився ще один, цього разу приємний жіночий голос. – Потрібно негайно провести переливання.
– Ще трохи і він буде мій, – промовив третій голос.
– Ще трохи і він відійде з кінцями, – незадоволеним тоном сказав грубий голос. – Ну добре. Забудь. Працюй далі. Я в тебе вірю. Ти справишся.
– Ми його втрачаємо, – за хвилю озвався схвильований жіночий голос. – Немає серцебиття…
– Чорт! – грубий голос почав згадувати всіх матерів.
Шарудіння і поспіх перервало одне-єдине слово: “все”.
Запала мовчанка, яку обірвав той же грубий голос.
– У лікарні ще є його дружина. Вона чекає від нас тільки на одну відповідь… Комусь треба сказати їй, що…
Ще п’ятисекундне мовчання.
– Я все зрозумів. І не треба мене звинувачувати! – інший чоловічий голос задрижав. – Ще б хвилинку – і мені не довелося б говорити їй, що її чоловіка…
– Заспокойся, тут тебе ніхто не звинувачує. Не бери собі до голови, а тим паче до серця. Навіть у мене було два таких випадки. Неприємне враження, але що поробиш, коли не я вирішую кому жити.
– Це несправедливо. Його ж ніхто не питав, чи хоче він залишитися у світі живих, чи піти із нього. – Не переставав схлипувати другий чоловічий голос.
– А я вірю, що у кожного є право на вибір. І я думаю, він ним скористався. Можливо, навіть не усвідомлюючи цього, та він ним скористався. Бо такий вже світ.
Тепер розплющ очі.
* Реверсія (reversion) – 1) повернення до попереднього стану; 2) тимчасова передача кредитору для забезпечення певного зобов’язання яких-небудь цінностей, що повертаються після його погашення; 3) юр. повернення майна первинному власнику; 4) виплата страховки після смерті.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}