Не обов’язково думати про людей те,
що про них говориш;
так само, як не обов’язково говорити те,
що про них думаєш.
Я навмисне вийшов з маршрутки якраз навпроти Галицького ринку: треба було ще квітів купити. Ну, як мені йти до Жені, та й без букету! Як-не-як, а все-таки важлива дата. Річниця наших взаємин. А вийшло так, що зустрічатися ми почали саме 8 березня.
До слова, Женя дуже любить квіти. А надто вже білі троянди.
Народу на базарі – видимо-невидимо. Всі сновигають сюди-туди цілими роями. Пропхатися нереально. Саме так, пропхатися, протиснутися чи пролізти, бо пройти в нормальному розумінні цього слова тут неможливо. Я одразу ж зрозумів, що ходити і вибирати квіти цього разу мені не доведеться і навіть не вдасться. Якби я й зумів це зробити, то це відняло би у мене лишніх годину-півтори. Де ж мені стільки терпіння взяти?!
Ось чому я підійшов (точніше, мене відніс туди нестримний потік людей) до першої-ліпшої продавщиці квітів, що торгувала трояндами.
– Зі святом вас, – привітався я ґречно у формі поздоровлення.
Торговка приязно відповіла:
– О! Видно ше не перевелися хлопи на білім світі, які би поздоровили всіма забуту пані, – похлопала віями і, певно, щиросердно додала, бо у голосі задзвенів кришталь: – Дєкую.
А потім, ніби опам’яталася:
– Беріт, вибирайте, прошу пана. Дивіцсі, які гарні. Найліпші, шо є на цілім базари. Які вам треба? Оті файні. І ті нічо. Вибирайте.
– Це все, що у вас є? – недвозначно спитав я у неї, рукою показуючи на білі троянди.
Проте, вигляд її враз змінився, виказуючи, що їй чомусь стало зовсім незручно від мого питання.
– А вам кращих і не найти, повірте мені. В мене свіжі, сьогодні-но зірвала.
– Та ні, я не про якість питаю, а про їх кількість.
Квіткарка здивовано глянула на мене. Її на диво зморшкувате чоло – що зоране борознами поле, незабаром зробилося прямим. Лиш брови лишилися вигнутими, як дві чайки в польоті над безкраїм морем блакитних очей.
Сказала завидно:
– Певно хороша у вас дівчина, раз заслужила від пана таку купу квітів.
А сама замріяно про щось подумала.
– Мабуть, – у мене сам по собі виступив рум’янець на щоці.
– Є тилько, кілько треба. Най пан не переживає. – Пожвавішала вона знову, ніби розбудилася від чиїхось чар. – Якшо візьмете всі – я вам скину по рублю зі штуки.
– То скільки є? Мені двадцять п’ять було би добре.
Продавщиця заходилася рахувати.
– Ой, ви знаєте, не хотіла м би пана дурити. Але є тилько но двайці три. – Якось винувато промовила вона. – Ну та то нічо. – Змахнула по хвилі рукою. – Вон тамка ше во візьміт дві і буде нормально.
Вона безцеремонно вказала своїм вказівним пальцем на одну дівчину з ластовинками, наче то зернятка гірчиці недбало розкидані кимось по її обличчю та руках.
Дивно, подумав я, що до неї ніхто не підходить і не цікавиться товаром. Квіти у неї були ні чим не гірші за інші.
Пильна квіткарка вловила хід моїх думок. Прокоментувала мною побачене так:
– А, то просто день сьогодні в неї невезучий. Зі всіма таке буває. Ну то як? – Обережно нагадала мені про торги.
– Тоді давайте так. Ви мені укладайте букет, а я піду до тої… нещасної, розвеселю її. – Зіронізував я.
Продавщиця кивнула.
Розвернувшись через ліве плече, як мене учили на уроках ДПЮ (на превелике щастя, в армії служити не довелося), я прослизнув повз натовп у напрямі жертви моїх насмішок.
– Чому така дівчина, як ви, сумує? – вже наближаючись, спитав я в неї. – Сьогодні ж ваше свято. – Ще й підморгнув.
– Вас щось цікавить? – спитала вона таким тоном, ніби їй не до вподоби те, як я з нею розмовляю.
Я не розгубився.
– Ну, взагалі-то так. Мені потрібні дві ваші найкращі білі троянди.
У дівчини очі стали величезними, а лице зробилося іще нещаснішим.
– То у вас велике горе?
– Та ні, начебто… – я невпевнено усміхнувся.
Про що це вона торочить, цікаво?
– Ну… як? А дві квітки вам для чого? Хіба не на похорони?
Так он воно що!
– Аж ніяк ні, – хіхікнув я голосніше потрібного. – Вибачте, мені просто не вистачає для букету.
Дівчина насупилася. Коротше, знову ввійшла у свою роль. Мабуть, так і не зрозуміла, що тут і до чого.
– Вибирайте.
– Ось ці дві, – я торкнувся пальцями пелюстків.
Вони мені здалися такими ж шовковистими і ніжними, як личко Жені.
Такими ж запашними, як тіло Жені.
Такими ж прекрасними, як очі Жені.
Такими ж. Такими ж, як Женя.
Певно, тому Жені до вподоби саме білі троянди.
Вони відображають суть і містять у собі зміст.
– Двадцять чотири гривні.
Я простягнув їй дві купюри номіналом «20» і «5» гривень, хоча мав при собі кілька двогривенників.
Дівча заметушилось у пошуках гривні.
– Дякую. Решту залиште собі.
Руде дівчисько, подумав я, глянувши на неї.
Так, саме рудим дівчиськом була ця дівчина. Я тільки зараз це зрозумів. Коли вона подивилася мені в очі своїми двома жаринками, розпеченими до болю, які ще, здавалося, не бачили у світі нічого подібного.
Її очі сказали мені: “І Вам дякую”, а уста лишилися непорушними. Тільки в якомусь короткому пориві невпевненості її губи ворухнулися, але так і не наважилися нічого мені сказати. А може просто не звикли?
Я ще раз їй підморгнув, додавши при цьому:
– Зі святом вас.
І влився в менстрім*.
– Давайте мені ті дві квітки, я добавлю вам в букет, – простягнула руку моя попередня співрозмовниця.
Вона майстерно допасувала дві щойно принесені до попередніх двадцяти трьох, які вже зачекалися, напевно, на мене так само, як і Женя.
– То скільки з мене за ваші труди і старання?
– Двайці три по пітнайці, – набирала квіткарка на калькуляторі, синхронно промовляючи зроблені дії, – то триста сорок п’єть. Теперка ше віднєти від того двайці три… Буде триста двайці два. Ну, з вас триста двайці.
Вона запитально глянула на мене. Я кивнув головою. Вийняв гаманця. І простягнув портрети з трьома найвизначнішими українськими письменниками: Лесі Українки, Тараса Шевченка та Івана Франка.
Взявши в руки гроші, очі у продавчині загорілися невідомим мені вогнем.
– Дуже вам дєкую. Най вам довго пахнут!
– Не мені. Вам дякую.
Я обхопив букет. Зачаровано просунув межи квіти обличчя. Затягнувся.
На мить здалося, що я лежу із Женею у ліжку. А мить здалася вічністю. Вже не хватало терпцю дочекатися нашої зустрічі.
Залишалося виплисти на котрийсь із берегів цієї неспокійної Галицької ріки, а там всього п’ять хвилин ходьби до квартири, яку я винаймав для Жені.
* * *
Я замахнувся був стукати у двері. Та замість цього вийняв складений удвоє аркуш паперу, що стирчав зі шпарини вхідних дверей. Це була записка, написана рукою Жені.
Почав читати:
З тобою було
направду добре.
Дякую і
вибач мені за все.
Євгеній
Аркуш вислизнув у мене з рук, напевно, так, як опадає з дерева останній листок в листопаді.
На котрийсь час я втупився на ті ж двері, як баран на нові ворота, нічого не розуміючи. Потім ошелешено почав у них гримати, закликаючи, щоби їх відчинили і ми поговорили.
– Что, и тебя тоже? – запитав у мене незнайомець в білому костюмі.
Він, либонь, увесь цей час простояв на сходовій площадці, вище тієї, на якій я кричав, і все чув. У нього в руках був оберемок троянд. Білих, до речі.
– Що “и меня тоже”? – насторожено запитав я.
– Кинули, – процідив він крізь зуби, що так і виділялися білизною на його засмаглому обличчі. Смачно сплюнув.
– Перепрошую, а ви хто?
– Я-то? Да такой же, как и ты, дурак. А вот кто такой Женя? Это, по правде говоря, меня сейчас волнует чуточку больше. Хотя… Он умеет удовлетворять людей, при этом манипулируя ими. Это у него хорошо получается, так ведь? Наверное, лучше всего. – Він фамільярно підморгнув мені. – Но я просто не могу поверить, что такое случилось именно со мной…
– …з нами, – поправив я його.
– Ну да. С нами, – він замислився над чимось.
– Але чому? Я не… ну як? – я не міг оволодіти собою, затинаючись на півслові. – Та я зараз же виб’ю ці кляті двері і… і натовчу йому пику! Аж тільки після цього дозволю просити у мене вибачення навколішках і…
– Его там нету.
– Як прийде…
– Я уже спрашивал у соседей. Говорят, вчера сюда приезжала грузовая машина, мебель забирала. Еще чего-то там…
– От с-сука! Коли я його знайду…
– Таких не находят. Поверь мне на слово. Они всё продумывают на несколько шагов вперёд. Обкручивают нам подобных. И уходят искать других. Работа у них такая. А они работу свою знают хорошо. Профессионалы, одним словом, мать их…
Я кинув букет під ноги і почав його гамселити, аж поки бутони з білих не зробилися чорними.
Потім глянув на молодика, який спостерігав за моїми варварськими витівками. Він злегка посміхнувся.
Сунувши руку до кишені в пошуках пачки сигарет, я виявив, що у поспіху забув їх купити. Це мене вже остаточно добивало.
– На, угощайся, – на диво проникливий франт делікатно простяг мені цигарку, припалив.
Я затягнувся що було сили. Повільно видихнув.
Густі клуби диму повільно здіймалися вгору, поки не вперлися у стелю.
Потроху я заспокоювався.
А потім спитав у незнайомця:
– Як тебе звати?
– Юра, – на його личку сяйнула мила усмішка.
– Юро, які у тебе плани на вечір?
_______________________________________________
* Man (англ.) – людина; stream (англ.) – потік, течія.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}