Від тоді, як я зліг, очевидним став той факт, що жити лишилося не так вже й багато часу, як того хотілося б. Саме тоді, в той день, коли батьки разом із вусатим лікарем сказали мені, що постільний режим неминучий, я зрозумів: ліжко буде моїм смертним ложем. Одразу ж почали стікатися думки з усіх закутків мого мозку, як стічні води у каналізацію. Думки ці були про одне – де мені “жити” після смерті чи, як це зараз в моді казати, де знайти вічний супокій. Я довго перебирав у своїй голівоньці сонмище варіантів, поки одного чудового січневого ранку мама не прочинила вікно, аби наповнити кімнату свіжим повітрям. Тоді я й поставив крапку у виборі свого майбутнього пристанища. Це було очевидно. Найпрекрасніша місцина в полі мого не надто хорошого зору.

   Але давайте повернімося до того місця, де я став розказувати вам про те, як мама одчинила була вікно. Так от, вікно виходило у наш садок, в якому – дідусь із бабцею завжди звинувачували у цьому мого татуся – окрім кущів аґрусу росло одне-однісіньке деревце, вже напівсуха черешня. Деревце це було настільки жалюгідне своїм виглядом, що я не втрачав можливості, аби не поплакати, дивлячись на його нещасні сухі пальці, що, здавалося, просили у неба про швидку та безболісну евтаназію.

   Тато не раз хотів був йому зарадити (інколи він навіть по декілька днів поспіль ходив, розгулюючи садком зі сокирою в руці та наміром у серці), та як не бабуся, то дідусь не давали йому зробити цього. Ніхто його не розумів, а може просто не брався зрозуміти, наперед визначивши для себе, що дереву таки належить жити.

   Хай там як, але воно, оте нещасне хворе деревце, мені приглянулося. Чим, сам достоту не знаю. Я сказав про це якось мамі.

   Вона ввійшла до кімнати. В руках на таці принесла зі собою ліки. Всякчас їх приносила зі собою, а потім забирала геть – це я її попросив. Мама, як завжди, поставила піднос з уже ритуальними для мене речами на тумбочку коло мого ліжка.

   – Відкрий ротика. Машинка хоче заїхати в гараж. Б-б… Бр-р-бр-р-бр…
   – Мамо…
   – А тепер літачок, – ніби не зачувши мого звертання, примовляла вона до мене, так наче я ще мала дитина.
   – Ма-амо… Ну мамо! – прикрикнув я на неї.
   – Ще одну ложечку, золотце, і можеш просити у мене про все, що тобі завгодно.

   Мама напихала мене усілякими гидотами із таким завзяттям, як це робить із собою дядько Вош. Щоправда, замість ліків він ковтає удесятеро більші порції віскі.

   – Мамо, я хочу, аби ви з татом закопали мене під отим деревом в саду. Вона кліпнула своїми очицями, пильно глянула на мене.
   – Не вигадуй. – Змахнула рукою. – На-ось термометр, краще поміряй температурку. – Показово приклала долоню своєї правиці до мого чола.

   Я вирішив не здаватись. Поправив подушку, зручніше вмостився на ній і почав знову атакувати.

   – Нічого я не вигадую. Я справді хочу лежати під отим деревом, знаючи, що коло мене немає мертвяків. Кладовище не для мене.

   Її контратаки були незгірш моїх наступів. Очевидно, життя зробило з неї досвідченого стратега, вона пречудово знала, як вести зі мною війну.

   – Прийду за годину. Маю зайти до Лізоньки, нашої сусідоньки. Хочу взяти у неї рецепт гарбузового пирога. Лежи і не сіпайся. Цьом! – і шмигнула за двері, за котрими анічогісінько не було чутно, окрім цокання її підборів приступками сходів.