На скелі, що тягнеться морем, Дівиця сидить у вінку, І ділиться з хвилями горем, Торкаючи ліру дзвінку.    Так млосно на серці, так важко    І сумно їй, страшно одній    Прощатися з світом злощасним    Надмірних ілюзій і мрій. Вона починає співати Про славу колишню свою, Про зраду й любовні багаття, Життя в мирний час і в бою.    Розпука у серці нестерпна,    Вона роз’їдає нутро…    Хоч ноги над урвищем терпнуть,    Все ж кане у вічність Сапфо. ________________________________________

Оригінальна версія твору Лесі Українки "Сафо"

Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить, В лавровім вінку вона сяє, Співецькую ліру держить.    До пісні своєї сумної    На лірі вона приграє.    І з піснею тою у серці    Велика їй туга встає: В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ,    Надії і розпач… Дівчина    Зірвала лавровий вінець    І в хвилях шумливого моря    Знайшла своїй пісні кінець.